Батьківський лекторій

«Взаєморозуміння і взаємоповага. Як уникнути конфліктів з власними дітьми?»

„Важкі діти – це ті,

котрих зрадили батьки".

(А.С.Макаренко)

Що впливає на особистість дитини? В усі часи для нормального розвитку діти потребували батьківської любові, турботи, розуміння, захисту від негативних зовнішніх впливів, адже в дитини тендітна, кришталева, крихка душа, поранити і розбити яку легко грубим словом та зневагою.

Утім не лише батьківською увагою зумовлюється розвиток особистості дитини. На цей процес, від народження і впродовж зростання, впливає соціальне та інформаційне середовище, що оточує дитину.

Проблеми виховання молодого покоління споконвіків були актуальними. У суспільстві наразі спостерігається ейфорія свободи та вседозволеності, що спричинює його розшарування, зростання злочинності, безробіття, занепад загальнолюдських цінностей, соціальну та психологічну дезадаптацію громадян. Така ситуація спонукала і до загострення проблем взаємодії дорослих і дітей.

Спостерігаючи за сучасними школярами, безсумнівно радієш за їхні успіхи. Вони цікавляться комп'ютерними технологіями, іноземними мовами, музикою, спортом, розкуті, упевнені в собі, здатні приймати рішення. Водночас поруч зі значними позитивними змінами в розвитку дітей відбулися і негативні. Сучасне середовище, в якому зростає молодь, має безліч руйнівних для особистості чинників: комп'ютерні жорстокі ігри, криваві й нещадні бойовики, гучні металеві штучні ритми, сексуальна та інформаційна революції, наркотики, алкоголь тощо. Такі чинники негативно позначаються на психічному здоров'ї та морально-духовному розвиткові дітей та юнацтва.

Ми не можемо робити вигляд, що не помічаємо, як змінюються люди, як відбувається переоцінка загальнолюдських цінностей, що в суспільстві здебільшого переважають матеріальні цінності: модний одяг, автомобілі, туристичні поїздки, гарна їжа тощо, тобто те, про що 15-20 років тому більшість і не мріяла. Учні з незаможних сімей є більш замкненими, сором'язливими або агресивними, із заможних, навпаки, - розкутими, упевненими в собі та авторитетними для однолітків. Раніше діти прагнули стати космонавтами, льотчиками, акторами, пріоритетною для них була професія і цікава діяльність. Нині ж, спостерігаючи соціальне розшарування в суспільстві, акцент робиться не на професії, а на отриманні будь-яким способом матеріальних благ. Тому в країні разом з соціальною, правовою, моральною кризами спостерігається і криза виховання: збільшується кількість безпритульних дітей, утягнутих до наркоманії, алкоголізму, проституції, злочинної діяльності.

Працюючи з дітьми, дорослі часто використовують поняття „важкі" діти, особливо у підлітковому та молодшому юнацькому віці, а цей вік називають кризовим або перехідним. Що означає „важкі"? Іноді, це лише незручні діти для дорослих.

Розпочну з характеристики не самих підлітків, а тих рис їхньої поведінки, що непокоять батьків та педагогів. Проблемну поведінку часто називають девіантною, тобто такою, що відхиляється від загальноприйнятих норм. Якщо ці вчинки порівняно незначні, їх називають проступками, більш значні – правопорушеннями, а коли серйозні – злочинами. Тоді вже говорять про кримінальну, злочинну (деліквентну) поведінку. Підлітковий та молодший юнацький вік являє собою групу підвищеного ризику. Чому? По-перше, це внутрішні труднощі перехідного віку, починаючи від психогормональних процесів і закінчуючи перебудовою „Я-концепції"; по-друге, невизначеність соціальної ролі підлітка; по-третє, суперечності зумовлені перебудовою механізмів соціального контролю (дитячі форми контролю з боку батьків, що спираються на зовнішні форми і слухняність, уже не діють, а дорослі або ще не склалися, або ще не зміцніли).

Найчастіше вияви девіантної поведінки набувають таких форм: неслухняність (всупереч наказам і проханням батьків), агресивна або суїцидальна поведінка, вживання алкоголю, наркотиків, різні психічні розлади тощо. Причин виникнення девіантної поведінки безліч. Але немає жодного соціального або психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від їхніх сімейних умов. Сім'я була, є і буде найважливішим чинником соціалізації дитини як майбутнього громадянина. Сімейні умови, соціальний статус, матеріальний та освітній рівень зумовлюють життєвий шлях дитини й підлітка.

Соціалізація (від лат."суспільний") – це набуття людиною соціального досвіду та визначення нею ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання нею соціальних ролей. Соціалізація пов'язана з адаптивними процесами. Для адаптації людини характерна діалектико-суперечлива єдність трьох рівнів адаптивної поведінки: соціального, біологічного та психологічного. Процес входження дитини до соціального середовища охоплює засвоєння нею мови, норм поведінки, моральних та культурних цінностей суспільства. Соціалізація включає виховання – процес входження дитини до соціального середовища під керівництвом дорослої людини, яка має професійний чи життєвий досвід. Тому передача дитині моральних цінностей та норм поведінки, що відповідають вимогам суспільства, - основне завдання педагогів та батьків. У разі. Якщо дитина погано засвоює позитивний соціальний досвід, не може адаптуватися до норм поведінки та вимог вихователя, порушується процес соціалізації, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою. Тоді до таких „важких" дітей вживаються такі синоніми: недисциплінованість, педагогічна та соціальна занедбаність, важковиховуваність, схильність до правопорушень тощо.

Здорову психіку дитини можна і необхідно формувати в атмосфері любові, взаємоповаги, взаєморозуміння, довіри та підтримки. Постійне ж негативне ставлення до дитини, нетактовна поведінка педагога чи батьків, безсистемність та непослідовність вимог старших можуть травмувати душу дитини, призвести до негативних емоційних переживань. У такій ситуації дитина може взагалі відмовитися від опанування соціальних норм і діяльності, яка не приносить йому успіху. Таким чином відбувається психологічна ізоляція (дезадаптація) дитини в учнівському колективі чи в сім'ї та припиняється дотримання норм поведінки.

Діти прагнуть отримувати позитивну оцінку оточуючих. Незадоволеність цієї важливої потреби викликає у дитини негативні емоційні переживання, спонукає її шукати вихід із психотравмуючої ситуації. За відсутності кваліфікованого педагогічного керівництва у дитини можуть сформуватися спотворені уявлення про реальний стан речей та стосунки між нею і дорослими, занижена самооцінка. Коли дитина полишена наодинці зі своїми проблемами, обділена любов'ю, увагою, не знає, до кого звернутися за допомогою, у неї виникає неусвідомлена ворожнеча та недовіра до однолітків і дорослих, іноді, навіть, до самих батьків. Упертість, конфлікт з учителями і батьками – наслідок невдалих спроб досягти статусу „гарної дитини". Вона може дедалі більше замикатися в собі, протиставляючи вимогам дорослого неслухняність, непокірність, різкість та грубість. Тоді варто пошукати реальні причини такої поведінки.

Що може бути причинами неслухняності?

• Боротьба за увагу. Якщо дитина не отримує належної уваги, то вона знаходить свій спосіб її отримати: неслухняність.

• Боротьба за самоствердження проти надмірної батьківської влади і опіки. Знаменита вимога „Я сам" дворічного малюка зберігається протягом всього дитинства, особливо загострюється у підлітків.

• Бажання помститися. Думки про несправедливе ставлення до них батьків і вчителів можуть спричинити у дитини виникнення почуття образи і думки про помсту.

• Втрата віри у власний успіх. Може трапитися, що дитина переживає неблагополуччя в якійсь одній сфері життя, а невдачі виникають зовсім у іншій.

Що ж робити? Намагатися не реагувати звичайним способом, тобто так, як очікує дитина, перестати вимагати „правильної поведінки". А як висновок, треба виробити для себе, як вихователя, правила своєї поведінки і шляхи до безконфліктної дисципліни дитини. Вони можуть бути приблизно такими:

Правило 1. Правила (обмеження, вимоги, заборони) обов'язково повинні бути в житті кожної дитини.

Правило 2. Правил (обмежень, вимог, заборон) не повинно бути занадто багато. Вони мають бути гнучкими. Не слід вдаватися до виховання в дусі „закручування гайок", тобто авторитарного.

Правило 3. Батьківські вимоги не мусять суперечити важливим потребам дитини, бо інакше вони (вимоги, обмеження, заборони) автоматично переходять в розряд насильницьких дій.

Правило 4. Правила (обмеження, вимоги, заборони) дорослі мають узгодити між собою. Щоб не було так, що мати говорить одне, батько – друге, а бабуся – третє.

Правило 5. Тон, яким повідомляються вимоги або заборони, має бути скоріше дружелюбно-роз'яснювальним, ніж владним.

Правило 6. Карати дитину краще, позбавляючи її хорошого, ніж роблячи їй погане.

Давайте на цьому останньому правилу зупинимося більш детально. Чи можна, виховуючи дітей, обійтися без покарань? На мою думку, ні, не можна. Покарання – це зворотній бік заохочення, своєрідна оцінка за певну провину, вчинок. Якщо у вихованні не використовується ніяких покарань, із часом у дитини виробляється вседозволеність, усе доступність, безвідповідальність, що можуть слугувати причиною протиправних дій. Прийнятні ті форми покарань, які є дієвими. При цьому дитина має знати за що її покарали, що і як вона має робити, щоб виправити свою поведінку. Покарання не мають ображати або принижувати гідність дитини. Вони мають бути оцінкою провини, а не самої дитини, при цьому дитина має відчувати, що ставлення дорослих до неї не змінилося. Виховання складається з усвідомлення дитиною своїх провин, учинків. Покарання застосовується тоді, коли методи повчання, пояснення не діють.

Існує кілька правил покарання:

• Перед покаранням дайте відповідь на запитання „Для чого?". Іншими словами, чого ви хочете домогтись, застосувавши покарання? Ні в якому разі не карайте „за щось". Це буде помста, відчай батьків.

• Покарання не повинно шкодити здоров'ю – фізичному, психічному. Більше того, покарання повинне бути корисним.

• Якщо є сумніви, карати чи ні, краще не карати. Ніякої профілактики, покарання наперед, покарань „про всяк випадок"!

• Термін давності. Краще не карати взагалі, ніж карати із запізненням (дитина не в змозі встановити зв'язок між негативною поведінкою, небажаним вчинком і покаранням). Запізніле покарання навіює дитині негативне, повертає до минулого, а це призводить до регресу, затримки духовного розвитку.

• Покараний – вибачений. Повинен бути збережений емоційний контакт з дитиною. Покарання – завершення негативного етапу життя. Сторінка перегорнута, життя починається спочатку.

• Покарання не повинне принижувати гідність дитини. Щоб не трапилось, яка б провина не була, покарання не повинно сприйматись як торжество вашої сили над її слабкістю. Якщо дитина вважає, що ми несправедливі, покарання буде дійовим тільки у зворотньому напрямку, про що вже говорилося раніше.

• Покарання має бути адекватним. За один раз – одне покарання, а не „салат" покарань у зв'язку з різними провинами. Навіть, якщо одночасно вчинено кілька проступків, покарання може бути суворе, але лише одне, за все відразу, а не по одному за кожен.

• Дитина не повинна боятися покарання. Парадоксальне правило, але підкріплене життєвим досвідом. Жах, тривожність не приводять до розвитку доцільної поведінки. Навпаки, ці емоції, як правило, сприяють зниженню урегульованості поведінки. Водночас дитина повинна усвідомлювати, що покарання – це неприємно, небажано.

• Бажано, щоб дитина брала участь у виборі покарання. Це підвищує її значущість у власних очах, надає певної свободи і привчає до відповідальності за своє життя.

• Покарання – останній засіб. Використовується тоді, коли інші засоби усунення небажаної поведінки не привели до позитивного результату.

Спостереження показують, що всі діти, які порушують норми поведінки, безвідповідально ставляться до навчання, конфліктують з однолітками та педагогами, є важковиховуваними.

Низький рівень моральних якостей, особливості розвитку вищої нервової системи, невдалі виховні дії педагогів і батьків можуть стати причинами соціальної дезадаптації дітей. Крім того, схильність до такої поведінки може бути спричинена спадковістю, особливостями характеру дитини, соціальним оточенням тощо. Таких дітей називають педагогічно занедбаними. Це, здебільшого, діти з неповних та кризових сімей.

У таких дітей, як правило не була сформована готовність до школи, тому соціальна дезадаптація починається у них з невдач у начальній діяльності, що можуть супроводжуватися негативними емоційними переживаннями, агресією. Це призводить до напруженості у стосунках учителем, що згодом розповсюджуватиметься на всіх учителів та школу загалом. Учень також не знаходить задоволення у спілкуванні з однолітками.

Значна кількість конфліктів та інших відхилень у поводженні дітей може бути спровокована самими дорослими. Негативні прояви поведінки в такому випадку пов'язані не з аномаліями в розвитку особистості, а з чинниками, що не залежать від самої дитини. Тому дорослі (батьки, вчителі) мають переглянути своє ставлення до останньої.

Порушення процесу соціалізації підлітка може бути обмовлене особливостями розвитку нервової системи (емоційною нестійкістю, імпульсивністю, аномаліями характеру). Хоча такі підлітки й мають певні труднощі у спілкуванні та навчальній діяльності, це цілком здорові діти. Але добирати методи психологічного впливу до них необхідно з особливою обережністю.

У період від 11 до 14 років в організмі дитини, її психіці відбуваються зміни. Психофізіологічна перебудова впливає на самопочуття підлітка. У цей „переломний", „важкий", „Критичний" вік психіка стає нестійкою, спостерігається агресивність, дратливість, підвищена уразливість. Підліток може бути грубим та брутальним із дорослими. Дорослим варто брати до уваги цей фактор і не провокувати свого вихованця на емоційні спалахи, оскільки негативні прояви поведінки спричинені психофізіологічним станом дитини.

Батькам і педагогам необхідно враховувати, що спілкування з однолітками відіграє велику роль і є надзвичайно важливою сферою в житті підлітка. Невміння його зарекомендувати себе в колективі однолітків призводить до дезадаптації, викликає тривожність і страх через невпевненість у своїх силах, можливостях. Коли дитина полишена наодинці зі своїми проблемами, обділена любов'ю, увагою, не знає, до кого звернутися за допомогою, у неї виникає неусвідомлена ворожнеча та недовіра до однолітків і дорослих (батьків, вчителів). Адже сама вона ще не у змозі вирішити ті складні завдання, що підносить їй життя.

Почуття дорослості є центральним новоутворенням підліткового віку. У бажанні бути дорослим виявляється життєва позиція підлітка. Для батьків, педагогів та й для самого підлітка утвердження нової життєвої позиції супроводжується певними труднощами. Тому, якщо дорослі продовжуватимуть регламентувати поведінку підлітка, стиль виховання буде авторитарним, то можуть виникати непоодинокі конфлікти, які неминуче ведуть до відчуження у стосунках. Підліток ставатиме дедалі переконанішим у тому, що ніхто не може й не хоче зрозуміти його. Якщо ця безсила агресивність спрямована всередину, вона спричинює занижену самооцінку, відчуття провини, тривоги, депресії, безвиході, що ми називаємо внутрішнім конфліктом.

Що таке конфлікт? Цим поняттям позначають украй загострену суперечність, пов'язану із сильними емоційними переживаннями. Розрізняють два види конфліктів: внутрішній (внутрішньо особистісний) і зовнішній (міжособистісний, міжгруповий).

Внутрішній конфлікт виникає внаслідок зіткнення у характері людини рівних за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів тощо. У такому разі спостерігається розлад думки і почуттів. Поведінка людини стає некерованою і може виявлятись у різних варіантах – від агресивних, пов'язаних із завданням фізичної або моральної травми іншій людині або з погрозами щодо цього, до депресивних, що являють собою пригнічені стани, хворобливі переживання нудьги і відчаю на тлі емоційної, інтелектуальної й рухової загальмованості, різке зниження самооцінки й вольової активності.

Зовнішній конфлікт виникає між людьми через важко вирішувану між ними суперечність з приводу взаємодії, яка для кожного є значущою. Тобто його причиною може бути різне бачення особами шляхів, форм, способів і умов взаємодії (співпраці, спілкування тощо). Причини конфліктів можуть приховуватися у різних інтересах, потребах, цілях, статусах, соціальних ролях і функціях особистостей.

А якщо конфлікт виникає у сім'ї? Тоді його називають сімейним конфліктом. Він може виникати між батьками, між батьками і дітьми, між дітьми і характеризується певним типом стосунків, які породжуються суперечностями розвитку і діяльності сім'ї як системи. Як правило, ці порушення виявляються в низькій культурі спілкування, у небажанні і невмінні допомагати і підтримувати одне одного, у неповазі думки іншого, у напруженій сімейній атмосфері. Загалом, це школить сприятливому розвиткові сім'ї й особистісному становленню її членів, особливо дітей.

Звісно, що сім'я несе найбільшу відповідальність за дитину. Багато різних чинників зумовлюють становлення її як особистості в сім'ї. Вважаю, що найсуттєвішими чинниками становлення дитини як особистості є:

• Освіченість батьків (доля дітей із високим рівнем успішності в школі набагато вища в тих сім'ях, де батьки мають вищу освіту);

• Склад сім'ї і характер та стиль взаємин між її членами;

• Система покарань і заохочень, завдяки яким батьки впливають на дитину;

• Наслідування батьків, орієнтація на їхню поведінку, намагання стати таким або навпаки – протистояти їм;

• Емоційне тло стосунків: коли між батьками й дітьми панують близькі, доброзичливі стосунки, тоді основним засобом виховання є увага і заохочення, якщо відчужені, ворожі – засобом виховання стають суворість і покарання.

У нашій культурі не прийнято „виносити сміття з хати" і розповідати кожному про сімейні негаразди. Але це може призвести до відчуження і навіть крайнощів у стосунках. Адже конфлікти потрібно вміти розв'язувати, а ще краще – попереджати.

Та чи можна жити без конфліктів? Можна, коли існує колектив однодумців, які однаково розуміють суть проблеми, виявляють готовність до її вирішення мирним шляхом, отже, готові до компромісу. Чи значить що, конфліктів слід щораз уникати? Звичайно, ні, але потрібно вміти їх конструктивно й творчо вирішувати. Цього досягти непросто, тому що не завжди можна знайти таке рішення, яке б задовольнило всіх, особливо, якщо вже склалися такі стосунки, коли хтось грає роль „судді" або незаперечного лідера. Тоді виникає ситуація небажання визнавати проблему і нести за неї відповідальність.

Як бути в таких ситуаціях? Насамперед слід шукати одне в одного розуміння в тому, що кожний має бути зацікавленим у нормальних стосунках.

Розв'язанню будь-яких конфліктів між людьми сприяють: ціннісне ставлення до кожного, незалежно від його віку, статі і сімейного статусу; створення атмосфери взаємодовіри; наявність самокритичного мислення; здатність разом прагнути до вирішення спільної проблеми.

Створення таких передумов взаємодії сприяє ненасильницькому розв'язанню конфліктів, творчому пошуку шляхів примирення, збереженню самоповаги і дружніх стосунків, особистісному зростанню. Спільний аналіз проблеми, як правило, не шкодить добрим стосункам, а, навпаки, збагачує їх.

У формуванні культури взаємин обов'язковими є: уміння поважати себе та інших, розуміння себе та інших, позитивна самооцінка й оцінка інших, готовність слухати й чути, чуйність, самоповага. У чому є їх сутність щодо взаємин в сім"ї?

Уміння поважати себе та інших. Слід розуміти, що у кожної людини є те позитивне, за що її можна і потрібно поважати. Варто тільки уважніше до неї придивитися і намагатися бути об'єктивним.

Розуміння себе та інших. Можливо багатьом батькам треба замислитися, чи не вони провокують конфлікти в сім'ї, розібратися в собі, зрозуміти себе та інших членів сім'ї, поговорити з ними про це відверто і спокійно.

Позитивна самооцінка й оцінка інших. Кожного потрібно сприймати таким, яким він є. Адже всі вирізняються різним інтелектом, по-різному обдаровані, мають свої сильні і слабкі риси характеру. Різність не є ознакою гіршості – це ознака інакшості. Треба поважати це в собі та інших і вірити у перспективу вдосконалення особистості.

Готовність слухати і чути. „Слухати" означає не тільки мовчати, коли говорять інші, а й вслухатись і вдумуватись у те, що чуєш. Без здатності і готовності з розумінням слухати інших, відверто висловлювати власні думки й почуття неможливо знаходити конструктивні й оригінальні рішення.

Чуйність. Без уміння співчувати і співпереживати, ставити себе на місце інших неможливо зрозуміти їхні почуття і причини певних вчинків.

Самоповага – запорука безконфліктного існування. Самоповага або почуття власної гідності виявляється в самооцінці, що зумовлена впевненістю у своїх силах і здібностях, оцінкою власних якостей, можливостей і свого місця серед інших людей. По суті, це найважливіший регулятор поведінки, який визначає самопочуття в соціумі, стосунки з іншими людьми, критичність, вимогливість до себе, ставлення до своїх успіхів і невдач.

Отже від самооцінки залежить рівень самоповаги дитини і дорослого. Самооцінка може бути адекватною (об'єктивною), завищеною і заниженою. Саме завищена і занижена самооцінки, особливо у дітей, потребують корекції втручання дорослих. Завищена самооцінка – це набагато краще уявлення про певні свої якості або їх сукупність порівняно з тим, що є насправді. Занижена самооцінка – недооцінка тих чи інших своїх якостей або їх сукупності, гірше про них уявлення, порівняно з тими, якими вони є насправді.

Чому так виникає? Насамперед тому, що мало знаємо себе і не прагнемо знати краще. Це знання, як правило, набувається внаслідок спостереження та порівняльного аналізу своєї і чужої поведінки – тобто самопізнання.

У взаєминах з іншими людьми дуже важливо усвідомлювати різницю між своїми сильними сторонами і хвалькуватістю – це вбереже від потрапляння у неприємні життєві ситуації. У розвитку самоповаги також велика роль належить визнанню достоїнств людини іншими, особливо цього потребує дитина. Це може виявлятися у:

• Похвалі, особливо у присутності інших;

• Акцентуванні уваги на позитивних змінах у поведінці, характері;

• Вияву довіри (приміром доручення якоїсь відповідальної справи або надання певних свобод);

• Доброзичливому погляді, усмішці, ласкавому дотику, обіймах;

• Умінні терпляче вислуховувати;

• Умінні чути;

• Відкритості для інтересів і потреб інших;

• Наданні можливості іншим виявляти свої бажання і здібності;

• Зацікавленості;

• Вияву симпатії;

• Створенні умов для досягнення успіхів;

• Визнанні своїх невмінь;

• Небайдужості до проблем іншого;

• Наявність спільних інтересів і справ;

• Доцільному жарті.

Що може зашкодити розвитку почуття самоповаги?

• Поверхневе оцінювання іншими результатів праці;

• Суворі вимоги;

• Ігнорування успіхів;

• Надмірна критика;

• Постійне порівняння з успішними ровесниками;

• Навішування ярликів – „дурний", „поганий", „злий", „вередливий", „нездібний" тощо;

• Полишення шансу домогтися найменшого успіху;

• Негативні реакції (висміювання, іронія, принизливі жести та міміка);

• Покарання за незначні провини, дріб'язкові прискіпування;

• Маніпулювання (гра на страхах, зловживання довірою);

• Безпристрасність;

• Холодність, неприступність, небажання жертвувати власним часом заради іншого;

• Невіра у можливості, здібності;

• Свідоме прагнення образити,принизити;

• Нав'язування вимог без роз'яснення їх сутності;

• Визнання правильності тільки власних аргументів;

• Невміння, небажання йти на компроміси;

• Нездатність зізнаватись у власних слабостях.

Правила безконфліктного співіснування.

Упродовж багатьох віків виробилися певні правила безконфліктного співіснування в сім"ї. Серед них найважливішими є:

Довіра.

Очікування від інших таких вчинків, які відповідають моральним нормам, ґрунтуються на знаннях про особливості характеру, досвіді спілкування, умінні прогнозувати розвиток певних ситуацій.

Віра в те, що кожний у своїх вчинках керується не лише своїми бажаннями і потребами, а й бажаннями і потребами інших.

Відкритість.

Уміння чітко уявити те, чого ви прагнете й відверто про це говорити. Не замислювати чогось недоброго. Не діяти приховано. Викликати на таку саму щирість інших. Обговорювати будь-яку проблему спокійно, із бажанням зрозуміти позицію іншого.

Етика спілкування.

Здатність виявляти інтерес до інших, знаходити спільні теми для розмови. Не ображати їх грубощами, неувагою, лайливими словами. Дотримуватися правил спілкування і не вирішувати проблеми сварками.

Уміння бути поступливим, готовим до прийняття різних варіантів взаємодії, спиратися на спільні інтереси.

Етикет – це правила поведінки, встановлені суспільством або соціальною групою. Завдяки цим правилам забезпечуються сприятливі умови для спілкування і співжиття людей, різних за національним і соціальним статусом, статтю, психологічними і віковими особливостями, поглядами, рівнем освіти. В основі етикетної поведінки лежать моральні норми.

Етикет може бути мовним і немовним. Мовний етикет виявляється у словесних формах: у мові, манері звернення і вітання, умінні вести бесіду, висловлювати критичні зауваження, дискутувати, говорити компліменти – як засоби словесного виявлення поваги до інших.

Немовний етикет включає дії і вчинки, за допомогою яких також виявляється шанобливе ставлення до навколишніх. Мовний і немовний етикет свідчать про культуру людини, зокрема культуру її поведінки.

Етикет містить як загальнообов'язкові правила, так і ті, що відображають певні стосунки – сімейні, ділові, службові, столові, гостьові, подарункові, танцювальні, громадські тощо.

Найголовнішими правилами етикету є:

• Не ставити людей у незручні ситуації;

• Поводитися з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою;

• За будь-яких умов бути ввічливими.

Тож все-таки „Що робити?" і „Як робити?" для того, щоб виховати і виростити дитину здоровою, розумною, чуйно, щасливою в сучасному середовищі і за нелегких часів, які переживає країна?

Сучасним дітям важко знайти себе у бурхливому й непередбачуваному сьогоденні. Одні звертаються за допомогою і порадою до авторитетних дорослих, інші самотужки намагаються знайти вихід із складних суперечливих ситуацій, обумовлених реаліями сучасності. Наш обов'язок – допомогти їм, не залишати сам на сам, інакше може виникнути внутрішній хаос, що спрямує їх на шлях саморуйнування.

За будь-яких виховних впливів право вибору слід залишати за дитиною. Нав'язувати ідеї чи вимоги особистості не можна – опір буде настільки сильним, що може зламати веже благодійності. Дитина сама має зрозуміти, пережити, пройти шлях проб і помилок, щоб переконатися і вибрати.

Крім того, ми просто зобов'язані розповідати дітям про високе мистецтво, ознайомлювати їх із національною і світовою спадщиною. Наші діти мають знати не лише сучасну естраду, а й розуміти і вміти відрізнити оперу від оперети, класичний танець від народного. Адже лише справжні цінності, які витримали випробування часом, несуть у собі найважливішу інформацію, є прикладом для наслідування. Не однобоке спрямування, а всебічні знання і розвиток дають дитині можливість зробити правильний вибір у формуванні себе як особистості.

Як же знайти шлях до серця дитини? Це можливо лише за умови, якщо ставитися до неї як до своєрідної, самобутньої особистості, цінувати її особисте життя, не протиставляючи „дорослому" життю. Лише любов, добро, увага, дорослих до дитини забезпечать відкритість у стосунках, психологічну атмосферу довіри і взаєморозуміння.